Украина
  Україна
 Україна
 Украина

Патріотизм - любов до Батьківщини. Що ще?

2018-02-06

Добавил:Украинец

В українському суспільстві патріотизм – одне з багатогранних і багатоаспектних явищ. Патріотизм викликає найрізноманітніші почуття та асоціації у наших громадян – від любові до неприйняття, від піклування до повної байдужості, від зачарованості до огиди.

Часто патріотизм плутають з націоналізмом, але патріотизм є значно давнішим поняттям і несе набагато менше теоретичне навантаження. Націоналізм передбачає, що народи існують як реальні і чітко окреслені цілісності; натомість патріотизм може означати просто прив’язаність до певної місцини або способу життя і не потребує ніякої абстрактної ідеї «країни».

Подробности читайте на " РЕСУРСНЫЙ ЦЕНТР ГУРТ " http://gurt.org.ua/news/recent/20990/

Більшість словників дає визначення патріотизму як любові до Батьківщини. Зокрема, за Академічним тлумачним словником української мови, патріотизм – це любов до своєї батьківщини, відданість своєму народові, готовність для них на жертви й подвиги. За філософським словником патріотизм – (грец. patre - батьківщина) – громадський і моральний принцип, який характеризує відношення людей до своєї країни, який проявляється в певному образі дій і складному комплексі суспільних почуттів, який зазвичай називають любов'ю до батьківщини.

Любов до Батьківщини вустами молоді

Український патріотизм як цілісне явище ще формується. І поки він загоює рани, залишені в спадок від радянського батога, та бореться з ожирінням, що викликане пряником – також радянським, в Україні підростає нове покоління. Для них патріотизм – це турбота, відповідальність, любов.

Катерина Габак, донеччанка:

- Как и многие другие, в широком смысле слова, я определяю для себя патриотизм как любовь к Отечеству. В этом контексте – да, я патриотка, потому что, несмотря ни на что, я все-таки люблю Украину. Хотя иногда мне кажется, что это такое мазохистское чувство. Но что поделать. Бывает прогуливаешься по тихим улочка Подола, например, и чувствуешь, с одной стороны, покой, с другой – что-то такое щемящее в сердце и понимаешь, как здесь круто. Может, это какая-то связь с предками, которая у меня включается иногда.

Да и даже касательно своей малой родины я тоже скорее патриотка, чем нет. Меня постоянно задевают, когда Донецк ассоциируют исключительно с Януковичем, криминалом… Я-то знаю, что если бы Донецк действительно был таким, то книжный магазинчик моих родителей уже давно бы закрылся, но нет же, ходят и покупают что-то. Да и балет, и опера у нас шикарные. Не стоит забывать, откуда Соловьяненко родом.

Но, с другой стороны, я космополит в том смысле, что у меня нет страха перед тем, что наши традиции могут куда-то исчезнуть или что чья-то чужая культура будет превалировать. Я уверена, что если культура сама по себе сильна, то влияние других её не тронет, а жить в законсервированной стране я не хочу. Если же что-то начинает отмирать, то оно рано или поздно все-таки умрет. Это необратимый процесс. К тому же, мы живем в эпоху глобализации, где нет места "шароварному" патриотизму с намеком на культурный нацизм. Мне чуждо русофобство, которое свойственно многим квасным патриотам.

Как искусствоведа меня бесит, когда все пытаются привязать к Украине (начиная с Вед, заканчивая тем, что Иисус Христос был украинцем). Да и не верю я, что какой-то язык может выжить другой, в том смысле, что если украинский язык считают утесненным, то это вина не только русского языка и русскоязычной половины, но и украиноязычной тоже. Яркий пример тому Грузия или Чехия: раньше там тоже у многих людей русский был вторым языком, но потом это все сошло на нет. Да и всякий наносной патриотизм от меня тоже далек. Например, я никогда не понимала, зачем так важно носить вышиванки в повседневной жизни. Немцы ведь не носят свою национальную одежду, но при этом отлично понимают, к какой нации принадлежать. Я не ем борщ, да и сало в общем-то тоже.

Само слово "патриотизм" часто вызывало у меня отторжение, так как ассоциировалось именно с какими-то бытовыми штуками типа стрижки оселедця, поэтому я часто говорила, что я космополит, а значит не могу быть патриоткой. Да и потом, как можно любить страну, в которой люди либо все терпят, либо пытаются свалить побыстрее? Правда, вернее будет сказать не "страну", а "государство". Государство украинское у меня никогда уважения не вызывало. Правда, тогда возникал вопрос, а состоялась ли вообще Украина как страна? Может, именно из-за того, что не до конца состоялась, не было у меня такой страсти к ней. Короче, я относилась к нашей стране и немного скептически, и с жалостью, поэтому и не видела, за что бороться.

B мирное время патриотизм у меня проявлялся разве что при выезде за границу, в духе Пушкина: "Я, конечно, презираю отечество мое с головы до ног — но мне досадно, если иностранец разделяет со мною это чувство". И по возвращении в Украину мой патриотизм прятался в глубины подсознания. Как ни странно, боевые действия на Грушевского все-таки изменили моё мнение. Я увидела подтверждение своим мыслям о том, что патриотизм - это не тогда, когда ты надел вышиванку и пытаешься где не попадя навязать всем подряд "смотрите, какой я классный украинец", а когда ты готов бороться за свою страну. А если мы боремся за страну, значит она все-таки существует в нашем сознании (именно страна, а не государство). Так что я никогда до этого не была такой патриоткой, какой есть сейчас.

Олег Панфілович, киянин:

- У широкому сенсі для мене "патріотизм" - це стійка підсвідома асоціація себе з рідною країною. Коли ти не можеш уявити себе поза світом своєї країни, проте ховаєш це глибоко і не хизуєшся цим ніколи. Це, разом з тим, дуже інтимне почуття, ти не кричиш про нього. А тихо любиш і пишається. Для мене патріотизм – це любити свою країну такою, яка вона є, і робити її такою, аби ще більше людей могли її полюбити.

Євген Сойкін, одесит:

- Патріотизм – це любов і відповідальність. Батьківське почуття, масштабоване з родини на всю країну. Потреба захистити її, зберігати і розвивати традиції, забезпечити їй гарне середовище для існування та можливості для розвитку. При цьому дати достатньо свободи кожному її члену для виховання в нього відповідальності як за себе, так і за спільну справу всіх громадян - нашу державу. Витворити в цій державі таку злагоду, щоб з неї не хотілося тікати і кожна її дитина завжди знала, що це - її дім.

Андрій Кужель, чернігівець:

- Патріотизм у мене проявляється в допомозі нашим людям. Ми часто не помічаємо наскільки ми близькі одне до одного, поки нас багато. Найяскравіше це проявилось в українців в еміграції, коли вони одне одному допомагають у найелементарніших питаннях, і роблять це безкорисно, лише тому, що вони є вихідцями з однієї землі. Це можна прослідкувати й у інших народів світу: євреї, вірмени, італійці… Всі тримаються разом, і це в них «перекинулося» не лише на еміграцію, а й на національні держави. Так само і ми, українці, маємо допомагати одне одному, немов би нас не мільйони, а залишилося лише двоє в цілому світі.

Юлія Дрозд, киянка:

- Будь-яке філософське вчення базується на тому, що сила, яка рухає світ, - це любов. До батьків, дітей, до коханого, до ближнього. Любов до природи, любов до Батьківщини. Любити – дієслово, а отже любов є не просто стан, а дія - не тільки брати, а й віддавати.

Патріотизм для мене – це об’єднуватися. Коли почуття національної чи навіть просто людської гідності не залишає місця байдужості. Коли врешті решт колективне несвідоме стає усвідомленим – невидимою ланкою, яка робить дії індивіда в колективі узгодженими, і кожен просто робить свій внесок. Ніби інтуїтивно відчуваючи, де саме він потрібен. Абсолютно горизонтальна організація.

Сьогодні в Україні склалася ситуація, коли патріотизм – не тільки підтримка Майдану як національного руху. Це має бути і намагання зрозуміти позицію опонента, бажання не просто переконати, а спілкуватися. Звук є первинним, а отже комунікація є запорукою порозуміння. Врешті-решт, легко любити країну «в радості». А коли настає горе і руїна, тоді і має розкритися той справжній патріотизм, що є сила серця нації. Коли в єдиному руслі - наші мрії і устремління, сила і згуртованість, коли ми разом і ми справжні.

Ростислав Галелюк, закарпатець:

- Це робити свою роботу добре, не отримувати за неї "другу зарплату" (тобто хабара). Це бути ефективним, і бути на своєму місці. Це знати свою мову, свою історію, і мати почуття національної гідності. Мати активну позицію, і позицію діяльну.

Назад


 -